Букв конечно много, но по-моему интересно и в тему. Тут на форуме кто-то хвастался знакомством с человеком, откомментируете?
Видатний український нейрохiрург, професор, доктор медичних наук, людина з видатними можливостями пам’ятi, генiй, якому нема рiвних. Усе це загальновiдомi титули та визначення людини на прiзвище Слюсарчук Ми встановили: Андрiй Слюсарчук — зовсiм не та людина, за яку себе видає. “…Я в пастцi!…Єдине, що вiдчуваю, це тваринний страх… Я сподiвався, що в мене є майбутнє. Зараз я зрозумiв, що це вже все!” Як ви думаєте, хто мiг кричати менi в обличчя цi слова? Якась маленька людина, загнана життям у глухий кут? Я вас розчарую.
Цi слова належать Андрiєвi Тихоновичу Слюсарчуку, народженому 10 травня 1971 року. Публiчнiй особi, вiдомiй у країнi як професор нейрохiрургiї, доктор медичних наук, двiчi рекордсмен “Книги рекордiв України” — людина, котра начебто запам’ятовує мiльйони цифр та нiбито обiграла в шахи комп’ютерну гру “Рибка-4”, яку не змiг обiграти жоден шахiст свiту.
Офiцiйна бiографiя “професора-нейрохiрурга”, яку вiн тиражує, має промовисто пiдкреслити, що йдеться про справдi незвичайну особу: у дев’ять рокiв, як дитина-вундеркiнд, закiнчив школу, пiсля загибелi батькiв в автокатастрофi його вiддали в iнтернат, вiн звiдти втiк i у дванадцять став студентом Московського медунiверситету iм. Пирогова. Навчався там у 1984 — 1991 роках.
Пiдкреслю, що все це — рядки з бiографiї, яку поширює сам пан Слюсарчук.
А 30 вересня вiнцем у цьому життєписi став указ Президента Вiктора Януковича. Ним “професор кафедри “Iнформацiйнi системи та мережi”, доктор медичних наук Андрiй Слюсарчук” був удостоєний премiї у розмiрi 150 тисяч гривень.
Газети знову називали його “генiальним”, “феноменальним”, “надлюдиною”, ”легендарним”.
На офiцiйних фото медик-науковець зафiксований з найвищими посадовими особами нашої держави. А три роки тому Президент Ющенко видав указ про створення Iнституту мозку, який мав очолювати “професор нейрохiругiї” Андрiй Слюсарчук, кандидатуру котрого лобiювали високопосадовцi та вiдомi особи. Про таке визнання, яке має 40-рiчний Слюсарчук, можна хiба що мрiяти.
Його сповнене слави i почестей життя схоже на казку. Але…
Що ж змусило вiдомого професора, сказати, що вiн у пастцi?
Чому його так розгнiвало запитання про дитинство? Про те, де похованi батьки? Де вiн навчався? Про прiзвища вдячних пацiєнтiв, яких прооперував?
Чому, спершу пообiцявши вiдповiсти на цi запитання, вiн пiзно ввечерi зателефонував менi додому й iстерично впродовж
двадцяти хвилин кричав: “Я вам нiчого не скажу. Ви не маєте права мене перевiряти, Жоден журналiст не написав про мене правду. Жоден!… I не напишуть! Нiхто нiчого не знайде! Нiколи! Я все знищив! Все!… Будуть писати — мозги по стiнах! Хай я сяду, але мозги їх — по стiнах!..”
Я не змогла вставити у цей монолог жодного слова, бо просто зацiпенiла. Ще нiхто i нiколи за двадцять рокiв моєї практики так не реагував на звичайнiсiнькi запитання. Я не могла зрозумiти, навiщо професор хоче “розмазати мозги по стiнах” журналiстам, якi хочуть написати про нього чудову статтю?
Що мав на увазi пан Слюсарчук, кажучи: “Я знищив все!”? Чому людина, яка сягла таких висот, стверджує, що вона — “у
пастцi” й почувається “загнаним звiром”?
Це був справдi абсолютно нестандартний, незвичайний випадок, зовсiм неочiкувана реакцiя, здавалось, заслуженої людини.
Саме цi слова пана Слюсарчука заiнтригували нас, i ми вирiшили знайти їм пояснення, дослiдити, що так налякало людину i що мав на увазi лауреат Держпремiї, кажучи, що “знищив усе”?
Ми залучилили до цього розслiдування десятки наших журналiстiв, нашi контакти на всiх рiвнях, ми витратили сотнi робочих годин, щоб перевiрити все, зiбрати усi документи.
I результат — шокував. Пiд час журналiстського розслiдування стали вiдомi разючi факти.
Ми сьогоднi можемо абсолютно впевнено й обгрунтовано заявити: пан Слюсарчук — зовсiм не та людина, за яку себе видає.
Вiн нiколи не був дитиною-вундеркiндом. Вiн не вступав у росiйський медичний виш у дванадцять рокiв, а отже, не має базової
медичної освiти. Його дипломи фiктивнi, хоча схема їх отримання — майже бездоганна.
Вiдповiдно, вiн не може бути нi професором, нi доктором медичних наук. Вiн також не нейрохiрург.
Так у нього справдi є талант, але зовсiв не той, який вiн собi приписував: усi цi роки вiн просто водив за нiс усю країну, двох
президентiв, наукову та лiкарську громадськiсть.
Але гра скiнчилася, пане Слюсарчук. Сьогоднi ми надамо вам послугу, якої найбiльше потребуєте — ви нарештi зрозумiєте, хто ви.
Розповiдь буде довгою. У деталях. Бо помилитися ми не мали права. Адже iсторiя та безпрецедентна. Це iсторiя однiєї з найбiльш масштабних манiпуляцiй, яку знала iсторiя. Особливо якщо зважити, що справжня освiта нашого “професора”, за словами його реальних учителiв, заледве дорiвнює трьом класам школи…
“ОПЕРАЦIЯ” ПРОФЕСОРА-ПI, або ЯК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ
…Кiлька тижнiв тому на редакцiйнiй нарадi ми вирiшили зробити iнтерв’ю, як тодi вважалося, з професором нейрохiрургiї, вiдомим своєю феноменальною пам’яттю Андрiєм Слюсарчуком. Приводом слугувала оприлюднена заява професора про те, що вiн збирається полишити межi нашої держави, позаяк “його науковi досягнення в Українi не потрiбнi”.
Звичайно, не хотiлось, аби науковцi покидали країну, тому й вирiшили допомогти людинi.
Упродовж мiсяця я телефонувала пановi Слюсарчуку, аби домовитись про зустрiч. Та це було не так просто. Нi. Пан Слюсарчук не вiдмовлявся вiд розмови, але спирався на зайнятiсть. Кожного разу професор казав: “Подзвонiть завтра — я на операцiї”. Iнколи те саме, дуже ввiчливо перепрошуючи, казав по мобiльному телефону професора iнший чоловiк, котрий назвався Сашею, особистим асистентом i анестезiологом професора-нейрохiрурга Слюсарчука.
У телефоннiй розмовi пан Слюсарчук цiкавився, про що його розпитуватимуть? Я вiдповiла: про все, бо такий принцип роботи нашого видання. Таке професоровi сподобалося. Сказав, що готовий вiдповiдати на будь-якi питання.
Звичайно, для газетярiв час — то розкiш, але ж зрозумiло: якщо професор каже, що зайнятий, “на операцiї”, це серйозно. Бо
професор — нейрохiрург, тож iдеться про здоров’я i життя iншої людини. Набираюся терпiння. Чекати зустрiчi довелось довго. За
час наших телефонних розмов пан Слюсарчук провiв добрий десяток ”операцiй”.
Остання з розмов мене дещо насторожила, вчувалася незрозумiла фальш: не збiгалися вiдповiдi асистента i професора.
Перший казав зi свого телефону, що “професор на операцiї”, другий — через десять хвилин зi свого мобiльного, що вже п’ять годин у дорозi з Києва на Львiв i скоро буде. Та… Бувають i помилки. Нарештi ми домовились iз паном Слюсарчуком про зустрiч. Вона
вiдбулася у недiлю, два тижнi тому.
Михайло Мартинович Вєнжик, майстер групи 208-ї Козятинського ПТУ, з дружиною Галиною Михайлiвною: “Хай Слюсарчук подивиться менi в очi й розкаже, де вiн той диплом лiкаря взяв?”
У ходi чотиригодинної розмови мене насторожило багато фактiв. Я вiдчувала не завжди адекватнi вiдповiдi. Утiм це можна
було “списати” на деяку дивакуватiсть спiврозмовника. Нiчого дивного в цьому не було, бо з практики знала: науковцi — генiальнi у
великому, у дрiбному бувають як дiти. Дивувало лише те, як людина з феноменальною пам’яттю пiд час розмови плутає щойно
отриману iнформацiю i дати рокiв своєї бiографiї. Власне саме вiдповiдь щодо бiографiчних даних i насторожила мене як журналiста.
Пан Слюсарчук розказував, що батьки-професори, тато-кардiолог, мама-педiатр загинули пiд Вiнницею в автокатастрофi, а вiн
закiнчив школу в дев’ять рокiв, але його зрадили рiднi, не хотiли виховувати й вiддали до iнтернату. Там iз нього дуже знущалися, i вiн утiк з iнтернату, поїхав до Москви, жив iз циганами. А потiм йому пощастило: вiн зустрiв добрих людей i вже у дванадцять став студентом Московського медунiверситету iменi Пирогова. Пiзнiше всi iншi три вишi вiн закiнчував екстерном.
Звичайно, мене зацiкавило, де зростав хлопчик, котрий нинi дивує Україну своїми феноменальними здiбностями? Хотiлося, щоб i вчителi розповiли про дитину-вундеркiнда. Можливо, мають якусь методику цiкаву, i в Українi ще не один вундеркiнд за нею зростає.
Про те, яку ж саме школу закiнчив, пан Слюсарчук вiдмовлявся називати. Плутався у датах, роках та вдавав, що не чує питання. Коли я жартома зауважила, що професоровi не гоже так плутатися в датах, бо вiн є публiчною людиною, i рано чи пiзно його бiографiя зацiкавить громадськiсть, а журналiсти почнуть цiкавитися глибше та шукати, звiдкiля вiн родом, пан Слюсарчук раптом вигукнув: “А я все знищив! Усе! Я знищив усе! Розумiєте?!” Вiн повторював кiлька разiв: “Хай шукають! Я знищив усе!”
Якщо вiдверто я не зрозумiла такої реакцiї на просте запитання. Знову пожартувала зi своїм спiврозмовником i зауважила, що все
знищити неможливо. I пожартувала, що я знайду. Але пан доктор жарту не сприйняв. Запевняв, що не знайду, бо вiн “усе знищив!” Це мене насторожило — що професор знищив i навiщо?
Та професор до тiєї теми вертатись не бажав i розказував менi про склероз, про те, як здобував подальшу освiту екстерном, що
Україна приречена й позаяк його тут не цiнують, зрозумiв, що “Iнституту мозку” не буде, тому змушений буде емiгрувати до iншої країни. Якої саме — ще не знає. Розглядає пропозицiї.
У розмовi пан Слюсарчук нарiкав, що деякi журналiсти називають його “шахраєм та аферистом”. Що сумнiваються у його пам’ятi,
пiдозрюючи в рiзних нечесностях i махiнацiях. Стверджував, що це все “робота шахматистiв”, якi не можуть простити йому, що не
вони, а вiн, професор, який нiколи не грав у шахи, виграв надскладну комп’ютерну гру.
Урештi, мiй цiкавий, харизматичний спiврозмовник забажав повторити свої експерименти ще раз. Спецiально для мене. Аби я
переконалася перед iнтерв’ю у його здiбностях та описала це. Звичайно, я погодилася. Не кожен же раз таке побачиш. Лише
поставила умову: експеримент проходитиме в редакцiї у присутностi журналiстiв, з вiдеокамерами. Якщо є скептики, котрi вважають, що Слюсарчук ховає в одязi пристрої, котрi допомагають йому вгадувати числа, множити-додавати та читати 25 тисяч книг напам’ять, тож мусимо їх переконати. Пан професор погодився.
На експеримент до редакцiї пан Слюсарчук мав прийти у вiвторок уранцi. 9-та, 10-та, 11-та, о пiв на 12-ту телефоную знову до професора. Слухавку бере вже знайомий нам асистент-анестезiолог Саша й…Саме так. Я знову почула: “Пан Слюсарчук на операцiї”. Обiцяного професором iнтерв’ю, яке мав “зробити сам”, також не було.
Знову набираюся терпiння. Запитую асистента-анестезiолога, в якiй лiкарнi та де оперує професор? Нагадую про домовленiсть,
пояснюю, що чекаємо, а наша автiвка забере лiкаря пiсля операцiї до редакцiї. Та асистент Саша… не знає, де оперує професор. Прошу його назвати останнiх п’ять медичних закладiв, в яких оперував хворих професор Слюсарчук? Асистент каже, що не знає, i дуже допитується, навiщо це нам? Пояснюю, такий принцип роботи видання, в якому працюю: перевiряти факти i брати коментарi. Асистент Слюсарчука обiцяє, що професор усе сам скаже.
Третя, шоста, десь о пiв на восьму на мiй мобiльний телефонує професор Андрiй Тихонович Слюсарчук. Ну, думаю, не вийшло,
операцiя все ж таки нейрохiрургiчна, перенесемо експеримент на наступний раз. Але те, що я почую в телефоннiй слухавцi,
буквально паралiзує моє розумiння людської сутi…
Не давши менi сказати й слова, пан Слюсарчук вiдразу почав кричати: “Як смiєте?! Мене?! Професора?! Перевiряти?! Та я не
того рiвня, щоб усякi мене тут перевiряли по лiкарнях!”
А далi було ще цiкавiше. Я й дивуватися не встигала. Крик пана “професора” перейшов в iстерику, змiшану з такою добiрною
ненормативною лексикою, що аж не вiрилося, що “професори” мають такi знання тюремного словника. “Ви всi — нiхто, гниль. Я
вам покажу! Тим, що про мене пишуть, мозок по стiнах порозкидаю. Сяду, але — мозок по стiнах!” Закiнчив свою iстерику
пан “професор” фразою, що “жалiтиметься президенту”, i кинув телефонну трубку.
Не в медiнститутi Москви, а саме ось тут, у Козятинському училищi, й навчався псевдопрофесор Слюсарчук.
Iстерикою справжнiх журналiстiв не зупиниш. Навпаки. Ми вирiшили перевiрити все. А почали з найпростiшого. Дитинства. Цього етапу життя малого Андрiйка Слюсарчука, який, ставши дорослим, при феноменальнiй пам’ятi чомусь забув. Бо, як з’ясувалося, не вигiдно його згадувати…
БЕРДИЧIВ. СПЕЦIНТЕРНАТ — 1980 — 1987 РОКИ
Кiлька днiв копiткої роботи, i слiд привiв нас у Житомирську область: в архiвах мiсцевої редакцiї нашi журналiсти знайшли цiкавий матерiал.
У матерiалi “Феномен нашого колишнього iнтернатiвця” мiсцевий журналiст згадує осiнь 1984-го, коли вiн познайомився у районнiй лiкарнi з цiкавим хлопчиною з Бердичiвської спецшколи-iнтернату для дiтей-сирiт та дiтей, позбавлених батькiвського пiклування. Згадує, як пiзнiше зустрiчав ще не раз Андрiйка в iнтернатi та на квартирi своєї землячки, котра працює у цьому ж закладi вихователькою, Марiї Андрiївни Гордiйчук.
Прискiпливий журналiст не полiнувався зателефонувати до iнтернату й перепитати директора Володимира Олександровича Гнатюка, чи це “їхнiй Андрiй Слюсарчук”? “Наш, — без вагань i з гордiстю вiдповiв педагог. - А коли ви його востаннє бачили? - допитуюсь. - Та недавно був, лiки менi привозив… Бачили б ви, на якому шикарному авто вiн приїжджає до нас”. (Газета “Рiо-Бердичiв”, 26.03.10).
*****Андрiй Слюсарчук: “Народився я 1971 року в Житомирi. Через рiк батьки переїхали до Вiнницi. Мої батьки були медиками,
професорами. Мама — педiатром, тато — кардiохiрургом. На жаль, вони загинули у Вiнницькiй областi в автокатастрофi того ж року,
коли я закiнчив школу в дев’ять рокiв”.*****
Ми перевiрили, хто з професорiв та лiкарiв загинув у дорожньо-транспортних пригодах у Вiнницькiй областi. З 1975-го по
1982-го серед загиблих лiкарiв прiзвища родини медикiв Слюсарчук немає. Аварiй, у яких гинули медики, — чотири.
Але люди, котрi в них загинули, мали iншi прiзвища. Та й дiти в них були iншого вiку.
Андрiй Слюсарчук: “Давайте почнемо з того, що особисте моє життя — це була праця. У 9 рокiв я закiнчив школу, а це вже багато про що говорить. Я вам скажу, що досяг неможливого! Жодна дитина з iнтернату не тiльки в Українi, у СНД такого не досягла! Жодна!”
…Село Гришкiвцi, Бердичiвський район, Житомирська область. Кiлька корпусiв, де перебувають дiти, в оченятах яких часто
застигло нерозумiння цього свiту. “Такий у нас заклад”, — почую тут часто. Саме тут насправдi навчався наш “професор” Андрiй Слюсарчук.
“Як побачила його по телевiзору, спершу засумнiвалася, що то наш Андрiйко, але коли вiн закричав “тихо будьте”, вiдразу його
впiзнала. Вiн так само нервувався i кричав у дитинствi, — згадує Лiлiя Василiвна Швецова, вихователька спецiнтернату. - Слюсарчука вчила Любов Павлiвна Ященко, вона вам краще про цю дитину розкаже, бо вела його з 1980 року, з 2-го класу. Я часто її пiдмiняла й тому дуже добре пам’ятаю нашого учня Андрiя Слюсарчука. Ми з Любов’ю Павлiвною взяли перших дiточок у тому роцi. Бо доти в нас був звичайний дитячий будинок для сирiт, а вже з 1980-го — спецiнтернат. Позвозили нам тих хворих, бiдненьких дiточок з усiєї областi. Андрiйковi мало бути в другому класi рокiв вiсiм-дев’ять. Носик грязний, нещасна, нервова дитинка, майже не вчився. Правда вона гiрка — усi нашi дiтки такi”.
Ми знайшли кiлькох вихователiв, якi пiдтвердили, що до 16-рiчного вiку Андрiй Слюсарчук був їхнiм вихованцем. Так, так, не вундеркiндом, а звичайним учнем спецiнтернату.
“Андрiйко Слюсарчук був нашим учнем, i ми всi добре його пам’ятаємо. У нас такий заклад. Дiти живуть тут до 18 — 20 рокiв, тож
ми не можемо їх забути. Є так, як є: Андрiйко погано запам’ятовував усе, був розсiяним, погано читав, але дуже любив
все, що пов’язано з медициною. Часто намагався обдурити, що хворий, аби його вiдправили до медпункту чи лiкарнi. Ми про це
всi знали”, — згадує Неля Вiталiївна Романюк, психолог iнтернату.
******Андрiй Слюсарчук: “Ви не уявляєте, що менi довелося пережити. З мене в iнтернатi дуже знущалися. Казали, що я нiхто. Мене прив’язували до лiжка, били. З мене всi насмiхалися. Мене не любили. Я був не таким, як усi дiти: розумним, але гидким каченям”.*****
…”Обiдчивий Андрiйко Слюсарчук був. Було викладе думку, а було — нi. Навчили ми його писати, читати. Закiнчив вiсiм класiв у
нас. Чи зобижали його? Я не зобижала, усiх сирiт любила, бо й сама сиротою зростала. У нас добрi вчителi були, ми старалися дiток не зобижати, бо розумiли, що вони й так зобиженi вже з народження. Додому їх часто брали. Як до рiдних ставилися. Шкодували все”, — згадує Броня Антонiвна Оксюнiвська, учителька мови.
********Андрiй Слюсарчук: “Я втiк з iнтернату, поїхав до Москви, жив трохи з циганами. Вони навчили мене красти й гiпнозу. Та я зустрiв добру людину там, i вiн вiдвiв мене до Чазова. За його сприянням у 12 рокiв я вступив до Московського медiнститут iм. Пирогова, на лiкувальний факультет”.********
Фото з особистої сторiнки Андрiя Слюсарчука ”ВКонтактi”. Чи справдi лiкар без диплома оперує хворих людей?
“Я добре пам’ятаю нашого учня Андрiйка Слюсарчука. Нещасне дитя, як i всi нашi дiтки. Я його не вчила, iнколи пiдмiняла уроки, а про нього найкраще розкаже Марiя Андрiївна Гордiйчук, вона його вчила вiд початку, з 1980-го, вiн тодi був у другiм класi й до кiнця вела — до восьмого, допоки його в ПТУ у Козятин вiд нас не направили”, — згадує Броня Мирославiвна Темногородська,
вчителька географiї спецiнтернату.
“Его привезли к нам в лет 6-7. Андрюша маленький был, плохо ходил, он с ДЦП родился. Но помню хорошо: ушел Андрюша от нас взрослым парнем в лет 17 — 18. Убегал ли он с интерната? Нет, что вы! Я же говорю: он плохо ходил, куда этому ребенку убегать было. Да если и сбежал бы, нашли бы быстро. Наши детки сбежать далеко не могли. Их быстро возвращали, они же у нас не могли сами выжить. О Андрее очень хорошо знает наша медсестра Светлана Дмитреевна Матвейчук. Он постоянно к ней прибегал, когда жил у нас, и сейчас приезжает. И она к нему ездила, кажеться, во Львов”, — розповiдає Олена Никифорiвна Ященко, медсестра.
“Малим вiн до мене не ходив. Я добре пам’ятаю Андрiя Слюсарчука вже в старших класах, коли йому було рокiв 17 — 18. А потiм вiн ще до нас, в iнтернат, з училища приїздив, то я його бачила. Тож вiн же пiсля закiнчення нашого iнтернату пiшов до Козятина, на маляра-штукатура вчитися. То був 1987-й чи то 1988-й. Треба архiви пiдняти в iнтернатi, там у нас всi записи є”, — згадує
Тамара Володимирiвна Нечипорук, логопед спецшколи-iнтернату.
Спогадiв про малого Андрiйка Слюсарука, який навчався з другого по восьмий клас у Бердичiвському спецiнтернатi, багато. Дуже
багато. I пам’ятають тут Андрiйка всi. Дивуються лише, як їхнiй Слюсарчук до iнституту вступив? “Нашi дiти заледве програму за
третiй клас опановують, коли їх випускаємо. Зрозумiйте, у нас не звичайний iнтернат. Дiтки специфiчнi, з рiзними вiдхиленнями”.
КОЗЯТИН. ПРОФЕСIЙНЕ УЧИЛИЩЕ. 1987 — 1991 РОКИ
Аби зрозумiти, що сталося, як склалась доля Слюсарчука пiсля закiнчення iнтернату, вирушаємо до Козятина.
*******Андрiй Слюсарчук: “У 12 рокiв, за протекцiєю Чазова, я поступив в Московський медiнститут iм. Пирогова на лiкувальний факультет. Спецiалiзацiю проходив на кафедрi нейрохiрургiї пiд керiвництвом професора Гусєва. Моїми вчителями в тi роки були такi вiдомi вченi у сферi нейронауки, як Карлов, Вейн, Коновалов. У 18 рокiв я закiнчив iнститут i вiдразу ж, за рiшенням вченої ради, був скерований в аспiрантуру, без проходження iнтернатури. Ставши аспiрантом, я за пiвтора року написав кандидатську”.****
“Звичайно, що пам’ятаємо. Та ще й добре пам’ятаємо випускника нашого училища Андрiя Тихоновича Слюсарчука. Тодi був директором Юрiй Богданович Зоргач. А вчився вiн у нас десь iз 1987-го у 208-й групi. Навчання тривало три роки, тобто до 1991-го. Iрина Анатолiївна Зейдлiц, вчителька математики добре його пам’ятає. Марiя Петрiвна Скiлкова, заступник iз виховної роботи, також iз ним добре за три роки намучилася, вона читала в Слюсарчука спецтехнологiю. Та багато вчителiв нашого Слюсарчука пам’ятають. Зазвичай ми всiх дiтей, котрi прийшли з iнтернатiв, пам’ятаємо”, — згадує секретар Козятинського вищого професiйного училища залiзничникiв.
“Я у нього не викладав, то погано пам’ятаю. А зараз до нас вiн не приїздить. Чи соромиться, чи має якусь iншу причину. Наше училище багато вiдомих людей випустило. I губернатори вiд нас — вихiдцi, мери й науковцi є. Всi приїздять, а Слюсарчук — нiколи. Ви краще до майстрiв його сходiть, до Михайла та Галини Вєнжикiв. Вони якраз групу дiтей з iнтернату вели, де Слюсарчук навчався”, — Андрiй Стецюк, директор училища гордиться своїм закладом. Каже до сирiт тут завжди ставилися з повагою й допомагали всiляко.
*****Андрiй Слюсарчук: “Студентом я був нестандартним. Менi вистачало лише одного зошита на всi предмети, в який усе конспектував. Це нервувало викладачiв. Я хотiв достроково закiнчити iнститут, але адмiнiстрацiя про це й слухати не хотiла”.*****
“Що там наш фокусник нагiпнотизував ще? Знов феноменальнi математичнi здiбностi? Та Андрiй Слюсарчук в училищi два додати
два не мiг, а про табличку множення й мови не було. Добре, якщо вiн пiсля нашого училища мав знання за третiй клас школи. Вiн же не вчився зовсiм. Ми очi заплющували i ставили оцiнки, аби випустити. Слюсарчук ходив iз дипломатом — як професор, мав там одного зошита на всi предмети, бiлий халат i лiкарське дзеркало. Якщо йому робили зауваження, то вiн хiба вiдверто не посилав, iстерив i казав, що вiн нам “усiм ще зробить”, — усмiхається Олександр Васильович Кушпiль, учитель математики.
“Ми навчалися у 208-й групi з Андрiєм Слюсарчуком три роки. Вiн нi з ким не дружив. Бiльше у Козятин пiсля училища не приїздив. Коли ми побачили в iнтернетi його бiографiю, де вiн каже, що закiнчив школу в дев’ять рокiв i в дванадцять вступив до iнституту в Москвi, то дуже здивувалися. Як вiн мiг бути в Москвi, коли тодi жив у Гришкiвцях, в iнтернатi, та вчився з нами в Козятинькому училищi?” — дивуються одногрупники Андрiя Слюсарчука. Їх у групi дiтей-сирiт, котрих вчили на малярiв, було 22. Багато з них живуть у Козятинi. Отримали квартири, мають сiм’ї i роботу.
********Андрiй Слюсарчук: “У 18 рокiв я закiнчив iнститут Пирогова в Москвi i вiдразу ж, за рiшенням вченої ради, був скерований в аспiрантуру, без проходження iнтернатури. Ставши аспiрантом, я за пiвтора року написав кандидатську на тему ураження мозку, зумовлене герпетичними енцефалiтами. Я в той час розробляв специфiчнi методики лiкування, аналоги”.*******
“Що казати? Андрiй Слюсарчук — то була обдiлена, нещасна дитина. У моїй групi багато таких було. Їх iз Бердичiвського iнтернату для неповносправних 18 до нас привезли. Там усi такi дiти були, самi розумiєте, який то iнтернат. Андрюша обiдчивий був. Казав усiм, що вiн — екстрасенс. Я його вчила три роки. Потiм його, здається, до Києва на роботу направили, чи в Козятинi залишили. Треба архiви подивитися за 1987 — 1991 роки, бо я боюся помилитися, куди саме Слюсарчука тодi направили”, — згадує Галина Михайлiвна Вєнжик, майстер навчального виробництва групи 208-ї Козятинського ПТУ.
“Кому Слюсарчук розказує, що вчився у Москвi в iнститутi й закiнчив його у 18 рокiв? Якщо вiн забув, де був у 17, 18
рокiв i що я йому ще в двадцять казав носа витерти й штани попрати, то я йому про це нагадаю. Скажiть, що майстрiв i вчителiв ще дуже багато живих, у нас склерозу нема, хай приїде до Козятина, й ми йому нагадаємо, де вiн жив у дитнинствi та навчався до 20 рокiв.
I хай не бреше про закiнчення школи в 9 рокiв i дипломи лiкаря. Ми ще всi при добрiй пам’ятi й нагадаємо, як держава видiляла для нього пiвтори тисячi рублiв на рiк i як я його за руку водив в унiвермаг та купляв костюми по 118 рублiв. Вiн менi iстерику не
закатає, я надивився за три роки тут в училищi й гуртожитку його iстерик. I вiн знає — тi номери йому зi мною не пройдуть.
Скажiть йому: якщо вiн такий нинi великий спецiалiст, то хай приїде i поверне своїй учительцi зiр. Хай приїде i подивиться
менi в очi, може, менi казку спробує розказати про професора?”
- Михайло Мартинович Вєнжик, майстер навчального виробництва групи 208-ї, каже, що Козятинське училище — то Слюсарчуковi не iнтернат. Тут носять форму залiзничника й брехнi не люблять.
***
Отже, розслiдування газети “Експрес” беззастережно доводить: Андрiй Тихонович Слюсарчук, який народився 10 травня 1971 року, нiяк не мiг закiнчити школу анi в дев’ять рокiв, анi в дванадцять, як i стати студентом медичного унiверситету — нi в 12, нi у 18 рокiв. Позаяк дiйсна i правдива бiографiя “професора Слюсарчука” така:
1980 — 1987 роки (з другого по восьмий класи) Андрiй Тихонович Слюсарчук навчався i жив на Житомирщинi, а саме у селi Гришкiвцi Бердичiвського району, де є Бердичiвська спецiальна школа-iнтернат для дiтей сирiт та дiтей, позбавлених батькiвських
прав. Там отримав свiдоцтво про закiнчення цього закладу.
У 1987 — 1991 роках (вiд 17 до 20 рокiв) — Андрiй Тихонович Слюсарчук навчався у 208-й групi Мiжрегiонального вищого
професiйного училища залiзничного транспорту за спецiальнiстю штукатур-плиточник-облицювальщик.
Отож: диплом про закiнчення у 1991 роцi Росiйського державного медичного унiверситету iм. Пирогова у Москвi Андрiєм
Тихоновичем Слюсарчуком — сфальсифiкований документ. До речi, його оригiнала нiхто нiколи не бачив. Усi подальшi дипломи медичних вишiв та звання — також є фальсифiкацiя.
Така правда. Неприємна гiрка правда…
Вiддiл розслiдування газети “Експрес”,
редактор вiддiлу Свiтлана МАРТИНЕЦЬ
ДО РЕЧI
Продовження розслiдування “Експресу, в якому ми вичерпно опишемо прийоми, користуючись якими було створено цю, без сумнiву, видатну манiпуляцiю масовою свiдомiстю, опублiкуємо наступного четверга, 13 жовтня.
Зважаючи на погрози, що пролунали на адресу журналiстiв “Експресу” вiд громадянина України пана Слюсарчука, просимо мiнiстра внутрiшнiх справ пана Могильова вжити всiх необхiдних заходiв, що гарантуватимуть безпеку наших журналiстiв.
Експрес online
050-150-ноль три-64
можно подробнее про жемчужных представителей и про уровни нереагирования.спасибо)
