Ніколи не вміла так говорити, як вмію писати.
Плацкарт.
Виходячи на перон київського вокзалу я одразу помітила його. Його не можна було не помітити ані мені, ані іншим людям, які вмить міняли траєкторію, як тільки знаходили його очима. Бо це було ЩОСЬ. Щось страшне.
По перону, вздовж мого потягу, прямо у самої бровки, повільно кульгаючи, рухалось щось, схоже на чоловіка. Практично з головою він був закутаний у сірий замурзаний бушлат, а сіра шапка-ушанка була натягнута так, що обличчя там годі було й шукати. Одна рука (точніше, сторона тіла, де мала б бути рука) була якось перекошена та зав’язана порожнім рукавом бушлата, а всередину наче щось напхано, бо стирчало як горб, а може то і був горб. І ще, з тієї ж сторони, де не було руки, не було у нього і ноги. Замість неї був саморобний костиль, збитий з дерев’яних дощок, на одній з яких так і залишилися дверні петлі з "колишнього життя". В єдиній руці цей бомж (а саме так він виглядав) тримав ціпок, яким постійно стукав то по бровці, то по колесах потяга, бо був він – сліпий. Перші мої думки: – як же він сліпий сюди дійшов?, – куди він іде?, – хоч би під потяг не впав… А всередині щось йокнуло: – Йде у мій вагон.
Але до мого вагону було ще дуже далеко і я побігла вперед. Влаштувавшись на своєму місці (бокове нижнє), хвилин через 10-ть я почула гомін у тамбурі, а потім у проході з’явився ВІН – той самий сліпий бомж з ціпком та з костилем. Очевидно, хтось підняв його у вагон, але куди йти далі він сам не розумів. Зупинившись біля купе провідників він стукав палицею у різні боки, намагаючись зорієнтуватися, та щось казав у порожнечу, бо нікого поруч не було, а люди у вагоні робили вигляд, що нічого не помічають. І я встала. Підійшла до нього та спитала – чим допомогти. Він сказав, що віддав квиток провіднику, але не знає номер свого місця. Я попросила його постояти тут, а сама вийшла на вулицю та все дізналась. Після того моменту, як я побачила його у моєму вагоні, номер місця мене вже не здивував – так, він був моїм сусідом (тільки не на боковушці, а у купе плацкарта). Я провела його та допомогла сісти. Він подякував, а я спитала – куди він їде, щоб потім допомогти, бо вже знала (з того самого моменту, як побачила його у тамбурі), що це моя відповідальність, і я не лягу спати, поки він не доїде туди, куди мандрує, і я буду його гледіти, поки він тут. Бомж поклав свою палицю на сидіння, і, закинувши ногу-костиль, ліг на голу полицю та заснув.
Так, вигляд у нього був страшний, але я не думаю, що він таки був бомжем – бо не було того запаху, який завжди супроводжує подібних людей. Я не знаю, ким він був, але у моїй уяві вимальовувався просто самотній інвалід з якогось села, який сам же і збив собі той костиль та всі інші «пристрої», які я побачила пізніше. Він спав всю дорогу (годин шість), прокидаючись періодично, щоб витерти піт з обличчя, бо у вагоні було жарко, а він так і був весь закутаний у бушлат та шапку. В черговий раз, як він прокинувся, я насторожилася, бо чоловік почав своєю єдиною рукою щось мацати у себе в районі ширінки… Якщо серйозно, то я вже була готова і зводити його до туалету, бо… не знаю – просто була готова… Але обійшлося, бо він таки намацав те, що шукав, і через секунду комп’ютерний голос промовив: «Двадцать часов, девять минут» – це був його «сліпий» годинник. Потім він періодично робив те саме, слідкуючи за часом, бо знав о котрій годині прибуває на свою станцію. Всі ці дрібнички навели мене на думку, що він часто так їздить, але куди та навіщо – це залишилось загадкою, яка зійшла з потягу разом з ним. Десь за півгодини до виходу, він прокинувся та почав копирсатися у собі, так би мовити, – він готувався до виходу: поправляв бушлат, який трохи перекрутився; потім попіклувався про свій костиль, підсунувши під обрубок ноги м’яку підкладку, щоб не натирало дуже; а потім перейшов до єдиної ноги. І нагадаю, що все це він робив однією рукою, яка теж була покручена артритом, та наосліп. Поки він займався здоровою ногою, я зрозуміла, що і вона у нього не зовсім здорова, бо під штанами були прилаштовані до ноги маленькі дощечки, наче каркас. Він дуже довго намагався розправити штанину на тій нозі, бо один край зачепився за дощечку, але йому це ніяк не вдавалося, бо він же не бачив, що воно зачепилося… але він робив і робив, пробував та пробував… і врешті-решт переміг. Інвалід, сліпий, однією рукою, покрученими пальцями – але він переміг ту підступну дощечку.
Ніч. Станція «Полтава Київська», зупинка 3 хвилини. За 20 хвилин до станції з’явилась перелякана провідниця, бо їй треба було його висаджувати, але вона боялась до нього і доторкнутися. «Я все зроблю», – сказала я. Потім допомогла йому встати та привела за руку у тамбур. Двері відчинилися, і я побачила сходи… якось я про них забула… але нічого… Практично на собі я спустила його на перон. Він знову подякував та спитав – на якій ми платформі, а коли почув, що на першій, то попросив направити його до будівлі вокзалу. Але мені було страшно за нього, бо до вокзалу було ще метрів 500. Я побачила двох хлопців, які ймовірно теж зійшли з нашого потягу, та попросила їх довести діда до вокзалу, щоб не впав під потяг, бо він сліпий. Хлопців відверто налякав вигляд діда, але я дуже просила. Пам’ятаю, що встигла придумати лише одну фразу, щоб заспокоїти хлопців… «Він адекватний», – сказала я.
Застрибнула у вагон, повернулась на місце та поїзд рушив. А у вікні пропливав нічний перон, по якому так браво шкутильгав мій «Олов’яний солдатик», а по обидва боки від нього, наче почесна варта, підтримуючи його за руку, дуже повільно йшли два хлопці, і я знала, що вони обов’язково доведуть його до вокзалу. «Дякую, хлопці», – прошепотіла я у темряві вагону та рушила далі через півкраїни, у місто біля моря, де живе і моя підтримка.
А у думках все ніяк не могла знайти для себе відповіді – Хто з нас насправді більший інвалід та Хто з нас вірніше розуміє цінність та сенс слова «Життя»?
