Honda Mafia

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Aleks_Gomel — Sun, 19 Oct 2014 19:26:51 GMT

Снимаю шляпу!...
Почему-то вспомнил из ранего-раннего детства фронтовиков безногих на самокатных досках с деревянными колодками в руках. Они были одеты в гимнастерки, на груди ордена - и просили милостыню. В городе я знал несколько таких. Потом их не стало, говорят, их убрали с улиц по всему союзу, чтоб не позорили страну-победительницу...

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

М.Ю. — Sun, 19 Oct 2014 19:06:44 GMT

Ніколи не вміла так говорити, як вмію писати.

Плацкарт.

Виходячи на перон київського вокзалу я одразу помітила його. Його не можна було не помітити ані мені, ані іншим людям, які вмить міняли траєкторію, як тільки знаходили його очима. Бо це було ЩОСЬ. Щось страшне.
По перону, вздовж мого потягу, прямо у самої бровки, повільно кульгаючи, рухалось щось, схоже на чоловіка. Практично з головою він був закутаний у сірий замурзаний бушлат, а сіра шапка-ушанка була натягнута так, що обличчя там годі було й шукати. Одна рука (точніше, сторона тіла, де мала б бути рука) була якось перекошена та зав’язана порожнім рукавом бушлата, а всередину наче щось напхано, бо стирчало як горб, а може то і був горб. І ще, з тієї ж сторони, де не було руки, не було у нього і ноги. Замість неї був саморобний костиль, збитий з дерев’яних дощок, на одній з яких так і залишилися дверні петлі з "колишнього життя". В єдиній руці цей бомж (а саме так він виглядав) тримав ціпок, яким постійно стукав то по бровці, то по колесах потяга, бо був він – сліпий. Перші мої думки: – як же він сліпий сюди дійшов?, – куди він іде?, – хоч би під потяг не впав… А всередині щось йокнуло: – Йде у мій вагон.

Але до мого вагону було ще дуже далеко і я побігла вперед. Влаштувавшись на своєму місці (бокове нижнє), хвилин через 10-ть я почула гомін у тамбурі, а потім у проході з’явився ВІН – той самий сліпий бомж з ціпком та з костилем. Очевидно, хтось підняв його у вагон, але куди йти далі він сам не розумів. Зупинившись біля купе провідників він стукав палицею у різні боки, намагаючись зорієнтуватися, та щось казав у порожнечу, бо нікого поруч не було, а люди у вагоні робили вигляд, що нічого не помічають. І я встала. Підійшла до нього та спитала – чим допомогти. Він сказав, що віддав квиток провіднику, але не знає номер свого місця. Я попросила його постояти тут, а сама вийшла на вулицю та все дізналась. Після того моменту, як я побачила його у моєму вагоні, номер місця мене вже не здивував – так, він був моїм сусідом (тільки не на боковушці, а у купе плацкарта). Я провела його та допомогла сісти. Він подякував, а я спитала – куди він їде, щоб потім допомогти, бо вже знала (з того самого моменту, як побачила його у тамбурі), що це моя відповідальність, і я не лягу спати, поки він не доїде туди, куди мандрує, і я буду його гледіти, поки він тут. Бомж поклав свою палицю на сидіння, і, закинувши ногу-костиль, ліг на голу полицю та заснув.

Так, вигляд у нього був страшний, але я не думаю, що він таки був бомжем – бо не було того запаху, який завжди супроводжує подібних людей. Я не знаю, ким він був, але у моїй уяві вимальовувався просто самотній інвалід з якогось села, який сам же і збив собі той костиль та всі інші «пристрої», які я побачила пізніше. Він спав всю дорогу (годин шість), прокидаючись періодично, щоб витерти піт з обличчя, бо у вагоні було жарко, а він так і був весь закутаний у бушлат та шапку. В черговий раз, як він прокинувся, я насторожилася, бо чоловік почав своєю єдиною рукою щось мацати у себе в районі ширінки… Якщо серйозно, то я вже була готова і зводити його до туалету, бо… не знаю – просто була готова… Але обійшлося, бо він таки намацав те, що шукав, і через секунду комп’ютерний голос промовив: «Двадцать часов, девять минут» – це був його «сліпий» годинник. Потім він періодично робив те саме, слідкуючи за часом, бо знав о котрій годині прибуває на свою станцію. Всі ці дрібнички навели мене на думку, що він часто так їздить, але куди та навіщо – це залишилось загадкою, яка зійшла з потягу разом з ним. Десь за півгодини до виходу, він прокинувся та почав копирсатися у собі, так би мовити, – він готувався до виходу: поправляв бушлат, який трохи перекрутився; потім попіклувався про свій костиль, підсунувши під обрубок ноги м’яку підкладку, щоб не натирало дуже; а потім перейшов до єдиної ноги. І нагадаю, що все це він робив однією рукою, яка теж була покручена артритом, та наосліп. Поки він займався здоровою ногою, я зрозуміла, що і вона у нього не зовсім здорова, бо під штанами були прилаштовані до ноги маленькі дощечки, наче каркас. Він дуже довго намагався розправити штанину на тій нозі, бо один край зачепився за дощечку, але йому це ніяк не вдавалося, бо він же не бачив, що воно зачепилося… але він робив і робив, пробував та пробував… і врешті-решт переміг. Інвалід, сліпий, однією рукою, покрученими пальцями – але він переміг ту підступну дощечку.

Ніч. Станція «Полтава Київська», зупинка 3 хвилини. За 20 хвилин до станції з’явилась перелякана провідниця, бо їй треба було його висаджувати, але вона боялась до нього і доторкнутися. «Я все зроблю», – сказала я. Потім допомогла йому встати та привела за руку у тамбур. Двері відчинилися, і я побачила сходи… якось я про них забула… але нічого… Практично на собі я спустила його на перон. Він знову подякував та спитав – на якій ми платформі, а коли почув, що на першій, то попросив направити його до будівлі вокзалу. Але мені було страшно за нього, бо до вокзалу було ще метрів 500. Я побачила двох хлопців, які ймовірно теж зійшли з нашого потягу, та попросила їх довести діда до вокзалу, щоб не впав під потяг, бо він сліпий. Хлопців відверто налякав вигляд діда, але я дуже просила. Пам’ятаю, що встигла придумати лише одну фразу, щоб заспокоїти хлопців… «Він адекватний», – сказала я.

Застрибнула у вагон, повернулась на місце та поїзд рушив. А у вікні пропливав нічний перон, по якому так браво шкутильгав мій «Олов’яний солдатик», а по обидва боки від нього, наче почесна варта, підтримуючи його за руку, дуже повільно йшли два хлопці, і я знала, що вони обов’язково доведуть його до вокзалу. «Дякую, хлопці», – прошепотіла я у темряві вагону та рушила далі через півкраїни, у місто біля моря, де живе і моя підтримка.

А у думках все ніяк не могла знайти для себе відповіді – Хто з нас насправді більший інвалід та Хто з нас вірніше розуміє цінність та сенс слова «Життя»?

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

М.Ю. — Wed, 25 Dec 2013 06:58:51 GMT

Cosmos: Подскажите, как лучше подобрать слова, чтобы это не выглядело как "подачка" и не унизило нуждающихся?

Андрію, та тут справа не у тому, щоб усі тепер кинулися у маркети «за бабульками». Кожен робить добро по-своєму, і у такий спосіб, який є гармонійним саме для нього. Добро не треба вичавлювати з себе, воно саме знайде вихід, органічний саме для Вас вихід. А наразі головне те, що воно (добро) вже живе у Космосі.

«Хороший человек - это согласие внутри себя: в мыслях, поступках, способе восприятия и методе подачи себя внешнему миру.» (с) Стас

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Cosmos — Tue, 24 Dec 2013 22:10:21 GMT

Я сегодня тоже видел бабушку, которая только ходила и смотрела на товары (не буду описывать все отделы где я ее видел), но на кассе была только с половинкой батона.
Я ей не помог. Не смог в себе найти силы и слова предложить помощь.
Подскажите, как лучше подобрать слова, чтобы это не выглядело как "подачка" и не унизило нуждающихся?

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Piranha — Tue, 24 Dec 2013 21:24:42 GMT

Студент:
Нужно просто оторвать глаза от айфонов, и оглянуться...

и рассказать это на форуме

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Студент — Tue, 24 Dec 2013 19:12:04 GMT

Далеко ходить не нужно, эти люди вокруг нас. Была квартира в старом доме, в центре, соседи - пожилая пара, бабушка и офисы. Дом без лифта. Когда отключали воду, приходилось с бювета носить не только себе, но и им. И в магазин ходить, потому как они очень плохо уже ходили, а по лестнице подниматься, тем более с пакетами, трудно представить, чего это им стоит. И знаю точно, что у обоих соседей есть дети, и даже внуки. Но я их ни разу не видел. Если бы увидел, не факт, что сдержался бы. В квартиру не заходил никогда, у дверей уже тяжело не то, что думать, даже слышать их голос.

Нужно просто оторвать глаза от айфонов, и оглянуться...

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Cosmos — Tue, 24 Dec 2013 18:46:06 GMT

Вибачте, невтримався

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

М.Ю. — Tue, 24 Dec 2013 10:31:36 GMT

Дякую за історію, Sergi_kiev.
Красива історія - змістовно красива.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Sergi_kiev — Tue, 24 Dec 2013 10:13:23 GMT

Навеяло много воспоминаний душераздирающих, но хочу рассказать свою историю из далекого студенческого прошлого с сюжетом "наоборот", которая меня зацепила на всю жизнь. Жил я на первом курсе универа у тетки на квартире недалеко от факультета и раз в неделю ездил домой в Борисполь за кушаньем. Один раз прогулял все деньги и пришлось тащить кульки с едой на электричке с пересадкой на трамвай и затем автобус. При выходе из трамвая на ступеньках у меня обрываются ручки одного кулька и падает все на остановке на проезжую часть: разбивается банка с помидорами, рассыпается картошка и остальное. Психанул я от усталости, отсутствия денег и второй пакет аккуратно поставил возле остановки и пошел на остановку ждать автобуса с мыслью "прорвусь как-нибудь". И вот стою я себе в ожидании и подходит ко мне бабушка с "кравчучкой" подходящую под описание жены того дедушки из истории ТС и говорит: "Внучек я вот все, что ты уронил, пособирала в кулечек и вот второй твой пакетик, возьми ведь тебе кушать надо будет что-то". Меня это сразило, естественно я предложил, чтобы она все оставила себе, что все хорошее домашнее и у меня рука не поднимется забирать у нее все это. И тогда она достает 5 рублей и протягивает мне со словами "спасибо, возьми хоть это". На лицо я добродушно улыбнулся, а в душе заплакал.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Neputin — Tue, 24 Dec 2013 07:46:00 GMT

Piranha, у Юрия Хоя есть песни на все случаи жизни

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Piranha — Mon, 23 Dec 2013 20:37:00 GMT

Neputin, какая хорошая песня

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Neputin — Mon, 23 Dec 2013 18:00:35 GMT

Pes Detc:ua, ти молодець. Я з задоволенням прочитав твої історії, особливо про дідуся.

Якось з проспекту Перемоги відігрів дома проститутку.
Грошей не дав, але напоїв кавою с булкою. Та розповіла , що з пригороду, і що на зйомній квартирі голодна дитина.
Я поспівчував та відпустив дівчину

Added after 42 seconds:

До речі дівчина була дуже вдячна

http://zaycev.net/online/8347/834727.shtml

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Pes Detc — Mon, 23 Dec 2013 17:58:04 GMT

ua, ти молодець. Я з задоволенням прочитав твої історії, особливо про дідуся.

Якось з проспекту Перемоги відігрів дома проститутку.
Грошей не дав, але напоїв кавою с булкою. Та розповіла , що з пригороду, і що на зйомній квартирі голодна дитина.
Я поспівчував та відпустив дівчину

Added after 42 seconds:

До речі дівчина була дуже вдячна

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Serg999 — Mon, 23 Dec 2013 16:02:22 GMT

М.Ю., Добра Тьотя.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Dallas — Mon, 23 Dec 2013 15:45:46 GMT

Спасибо ТЕБЕ!

до встречи на Майдане, как я пон имаю

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

ua — Mon, 23 Dec 2013 12:35:13 GMT

А у меня другая тема: я как-то волей случая, или случаев натыкаюсь на разных беременных нуждающихся барышень. Итого, одной помогал продуктами и вещами, правда вспоминать об этом не хочется, другую отвез с новорожденным из 6 роддома домой чисто случайно (привез жену на консультацию в 6-ку, и охранник, видя что я на машине, попросил отвезти). По дороге выяснил, что молодая мама сирота, полная, юлаго хоть квартиру от государства получила. В квартире кстати, хоть шаром покати: мебели минимум и старенькая какая-то... вопщем оставил ей втихую на тумбочке 1500 грн. Еще одну встретил в подземном переходе на м. Оболонь. Вроде такая себе прилично одетая, но стоит и просит милостыню Я поинтересовался, мол что да как... парень бросил, к родителям возвращаться может только без ребенка, вот и стоит... 8 месяц и работа не светит никакая. Дал 500 грн.
Такая вот веселая удача
Были и еще случаи

А вот пенсионерам.... было много - и давал и помогал и выгребал после такой помощи.
Запомнились, правда отлично 2 случая: 1 - дал бабке в метро денежку, а вечером того же дня увидел ее на м.Вокзальная, как она пересчитывала деньги. Там было так... 4-5 моих степендий ( я в то время студентом был). Или вот прям счас. Периодически у Сильпо на венике стоит бабка, просит мелочь. Т.к. я тут живу и видел ее раз 100, то запомнил. И тут как-то стою днем в очереди, смотрю она, нормально так одета, набрала так некисло еды, селедки, сырка, колбаски там, винца... гривен на 300 кажись. ну, думаю, мало ли. Вечером что-то по мелочи понадобилось - я опять в Сильпо. А она у входя опять мелочь просит... Я дал.

Added after 5 minutes:

М.Ю.:...мене трохи звинуватили у зазіханні на майно самотньої старенької, так би мовити...

Во-во.
У меня 1 в 1, только я соседу деду помогал. А сын его мне угрожал после этого.
Какое-то время спустя, мы уехали к родственникам, потом на море, а дед умер. Инфаркт. Умер в ванной. Умер и 2 недели там лежал. Если бы не устойчивый трупный запах по всему дому, и бесспокойство св связи с этим других соседей... он бы там еще долго лежал.
Сын его ко мне с участковым наведался, мол это я к деду заглядывал и в курсе что да как. Неприятно было.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

М.Ю. — Mon, 23 Dec 2013 12:12:58 GMT

Це я вчора психанула. Вибачайте вже. =)

Сьогодні зайшла на Форум з наміром попросити модераторів видалити тему… Не думала, що тут вже так людно.
ДЯКУЮ всім, але я це надрукувала не заради плюсиків чи гарних епітетів. Просто прорвало, мабуть, - і у особистому розумінні, і у контексті подій в державі.

must@ng: У мене була одного разу схожа історія. Тільки людину мій порив образив. Мені тоді настільки ніяково було, що зараз я в таких ситуаціях спершу 7 разів думаю і, якщо вже наважуюся, то намагаюся це зробити максимально невимушено, щоб не вразити гідність людини.

Я розумію, про що Ви, але сама ще жодного разу не потрапляла у таку ситуацію. Можливо тому, що перед тим, як підійти, завжди трохи ходжу та «шпигую» за ними. Бо за ходою, за рухами, за поглядом та іншими дрібницям можна багато чого зрозуміти. Щоправда, було кілька разів, що я вже майже підходила до людини, але проходила повз, бо зблизька наче хвилею відкидало – не знаю, як пояснити, але я завжди відчуваю у людей «нехорошу» енергетику, так би мовити.
Та і не завжди даю саме гроші. Буває, що купляю продукти, на які вони задивлялися, та ловлю вже стареньких на виході – віддаю пакет.

Любовь: Я бы с удовольствием поменяла свое время, участие (моральное и материальное) на общение с простыми пожилыми людьми. Только где их взять?
Если у кого-то есть подобный опыт, поделитесь, плиз.

У мене була історія, цього літа. Йшла у магазин та побачила, що назустріч шкутильгає на ходунках бабуля з пакетом помідорів. Допомогла їй дійти додому (у сусідніх будинках), навіть у квартиру пакет занесла та пішла. Але потім повернулась у магазин, скупилась та принесла бабулі пакет з продуктами. Тоді вже й роздивилась, що у квартирі, м’яко кажучи, не зовсім чисто. Запропонувала свою допомогу, бо було зрозуміло, що прибиранням тут вже пару років ніхто не займався. За два дні віддраяла і кімнату, і кухню, і решту... І мені справді було приємно це робити. Але потім з’явився син, що живе окремо, та мене трохи звинуватили у зазіханні на майно самотньої старенької, так би мовити. Так, трохи було неприємно, але я теж розумію, бо шахраїв зараз і справді вистачає. Хоча, мотивація сина теж не зовсім зрозуміла, якщо мати живе у такому гадюшнику… але то вже не моя справа. Я, принаймні, зробила те, що і хотіла - щоб у вікна було видно сонечко.
І знаю, що цей випадок не зупинить мене і наступного разу.
Так що, вони усі поруч – у сусідніх квартирах, у сусідніх будинках тощо. Не знаю, я їх ніколи спеціально не вишукую - з ними завжди зводить саме життя.

Magdalena: ... бабульку я догнала, спросила может купить ей яйца??? Вы бы видели какими счастливыми глазами она отказывалась...

Мені знайомі ці «счастливые глаза». Але цьому завжди, принаймні на моєму досвіді, цьому завжди передує дещо дуже важке для мене. Це здивування в очах людини - страшенне здивування від того, що інша незнайома людина може просто так підійти та допомогти. Ось це для мене найважче – чому ми ТАК дивуємося безкорисливій допомозі?!? А вони дивуються, завжди… ну, а потім посмішка та сльози в очах – тут я завжди тікаю. Тікаю та реву дорогою додому.

Просто дуже гнітить думка про те, що у сучасному світі людяність стала раритетом, якщо не атавізмом.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Pes Detc — Mon, 23 Dec 2013 10:21:36 GMT

М.Ю., ти молодець,
але по собі знаю, що якщо ти цього ніколи не купляв, то і коли зёявляться гроші не купиш.
Для ньго 50 грн це не ковбаса та апельсини, а три походи в магазин за кефіром с булкою,
а так хотілось би, щоб він спробував ковбасу чи фруктів.

Знаєте, інколи таких дідусів набагато більше хочеться пожаліти, аніж дітей с дитбудинку,
адже вони беззахистні і про них зовсім ніхто не піклується.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

СВАРОГ — Mon, 23 Dec 2013 08:59:52 GMT

М.Ю.:
Серйозно, ЯК навчитися цього не помічати?

А чи потрібно?

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

iRbis — Mon, 23 Dec 2013 08:57:28 GMT

Всегда пытаюсь придерживаться принципа: помогай не тем, кто просит, а тем кто нуждается..
Иногда промахиваюсь... Но что то ж всеравно нужно делать.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Bass — Mon, 23 Dec 2013 08:51:59 GMT

"Серйозно, ЯК навчитися цього не помічати?"

Ви впевнені що правильно поставили запитання?

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Magdalena — Mon, 23 Dec 2013 08:42:49 GMT

нужно просто чаще смотреть по сторонам
большинство людей ничего вокруг не замечает, кроме "у кого круче унитаз", жизнь и блага ценятся только на контрасте... чем чаще я смотрю по сторонам, тем больше начинаю ценить те незначительные (как кажутся для владельцев этих унитазов) вещи.
Больше всего меня поразила такая картина: площадка с мусорниками АТБ, на которой бабушки роются в поисках просроченного товара.
Или другая: мужчина нес яйца и не удержал - пакет упал, мужчина даже не стал его поднимать - плюнул и пошел, а сзади шла бабулька и подняла пакет... бабульку я догнала, спросила может купить ей яйца??? Вы бы видели какими счастливыми глазами она отказывалась...

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Баден — Mon, 23 Dec 2013 06:43:40 GMT

М.Ю., Юля, Огромное спасибо. Вы - настоящий Человек.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

sps — Mon, 23 Dec 2013 06:34:11 GMT

Спасибо Вам.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

mpa — Mon, 23 Dec 2013 05:43:00 GMT

Не бойся друзей — самое страшное, что они могут сделать, это предать тебя.
Не бойся врагов — самое страшное, что они могут сделать, это убить тебя.
А бойся равнодушных, ибо с их молчаливого согласия совершаются и предательства, и убийства.

и поэтому, огромная просьба. Не меняйся.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

Любовь — Sun, 22 Dec 2013 23:37:33 GMT

Юля, спасибо, что помогла дедуле. Это не каждый сможет, и не каждый заметит. Это и не плохо (не заметить) и не хорошо, так есть, и все.
Я бы хотела вместе с тобой (и другими желающими, если вызовутся) помогать старичкам, потому что люблю людей, повидавших жизнь (не всех, разумеется, вряд ли мне хотелось бы связаться со скандальными старушками или просто с плохим характером). Мои дедушки и бабушки умерли слишком рано, и мне не хватает их тепла, опыта и мудрости. Я бы с удовольствием поменяла свое время, участие (моральное и материальное) на общение с простыми пожилыми людьми. Только где их взять? так просто подойти на улице/в магазине и предложить помощь - можно и обидеть человека, как верно подметил must@ng; а какие еще пути есть, я не знаю. В идеале представляю себе ситуацию, что раз в месяц/пару недель прихожу к одним и тем же людям по соседству, помогаю по хозяйству, делаю покупки какие-то несложные и общаюсь.
Если у кого-то есть подобный опыт, поделитесь, плиз.

RE: Моя перша тема. : HONDA Теревені

must@ng — Sun, 22 Dec 2013 22:58:14 GMT

Раз помічаєте зараз, помічатимете й далі. Це звичайна і водночас незвичайна людяність. Незвичайна бо зараз її мало залишилося. У великих містах особливо. Не модно. Це чудово, що ще є такі люди. Навчатися треба не тому, щоб не помічати, а тому, щоб не надто картати себе за це. Чи у Вас теж унітаз золотий?

У мене була одного разу схожа історія. Тільки людину мій порив образив. Мені тоді настільки ніяково було, що зараз я в таких ситуаціях спершу 7 разів думаю і, якщо вже наважуюся, то намагаюся це зробити максимально невимушено, щоб не вразити гідність людини.

Моя перша тема. : HONDA Теревені

М.Ю. — Sun, 22 Dec 2013 22:22:40 GMT

От не втримати мені цього зараз…

Зайшла сьогодні ввечері, після роботи, у маркет – пізно, людей практично не було. Поки ходила вибирала товар, дивлюсь – човгає між рядами дідулька. Смішний дідулька. Не бомж, не п’яничка – звичайний дідусь, у пальто радянського пошиву, у чоботах тієї ж епохи, десь у нього, мабуть, і така ж бабулька є, бо шапка на голові заштопана занадто великими стібками… Ходить дід між рядами, і я ходжу туди-сюди, шпигую за ним, бо ноги якось не йдуть у інше місце.
Пройшов м’ясний ряд: зупинявся пару разів, але нічого не чіпав, навіть руки з кишень не виймав, – просто дивився на ковбасу. Звернув потім у молочний: дивився на творог, дивився на сметану, потім знайшов кефір 1% та взяв собі пакет 0,5 л.
Ну, тут в мені все й здригнулося. Страшенно захотілося підійти. Якось автоматично, відірвавши на стенді одноразовий пакет, я попрямувала до діда. Дідулька трохи здивувався, але потім чемно подякував за те, що допомогла йому покласти кефір у пакет та почовгав у хлібний. А я пішла до каси… тільки не дійшла. Витягнула з гаманця останні 50 грн, повернулась до діда та поклала купюру йому у руки. «Так мне же неудобно» – ледь промовив він, подивившись на мене. «Это мне неудобно» – відповіла я.
Потім пішла розклала свій товар по місцях та повернулась додому.

От сиджу тепер і думаю… Не вперше так роблю, часто так роблю, та і не я одна. Щоправда, від того не легшає, аж ніяк, бо розумієш, що твої 50-100 грн. нічого не змінять. А я, наприклад, не можу забути, що дехто ходить справляти нужду у золотий унітаз. Не вкладається це у мене у голові. Соромно мені чомусь. І пишу зараз не заради самореклами чи ще чогось – просто думки заїли, я вже мовчу про емоції.
Як мені навчитися не помічати цього? Як навчитися не вихоплювати поглядом цих дідуль та бабуль у маркетах – у продуктових маркетах! Вони ж не у ювелірних салонах ходять! І не бомжі, і не п’яниці, і не жебраки, а ті, хто пропрацював все життя.

Серйозно, ЯК навчитися цього не помічати?