Бруно Ферреро

Притча про монету
Великий японський воїн Нобунага вирішив одного разу атакувати ворога, який десятиразово перевершував числом його солдатів. Він знав, що переможе, але солдати його впевнені не були. В дорозі він зупинився у синтоїстському храмі і сказав:
- Коли я вийду з храму, то кину монету. Випаде герб – ми переможемо, випаде цифра – програємо битву.
Нобунага ввійшов до храму і почав безмовно молитися. Потім, вийшовши з храму, кинув монету. Випав герб. Солдати так несамовито кинулися в бій, що легко здолали ворога.
- Нічого не змінити, коли діє рука долі, - сказав йому ад'ютант після битви.
- Вірно, не змінити, - підтвердив Нобунага, показуючи йому підроблену монету з гербами на обох ...



Мавпа і риба
Притча від Д. Адамса

Трапилася одного разу велика повінь, і застала вона мавпу і рибу.

Мавпа, створіння моторне і досвідчене, ухитрилася видертися на дерево і вислизнула від бушуючих вод. Подивившись зі свого безпечного місця вниз, вона побачила, як відчайдушно нещасна риба бореться із стрімким потоком.

З найдобрішими намірами мавпа нахилилася і вийняла рибу з води.





Два ангели-подорожні зупинилися на нічліг в будинку багатої сім'ї. Сім'я була не гостинна і не захотіла залишити ангелів у вітальні. Замість того вони були укладені на нічліг в холодному підвалі. Коли вони розстилали ліжко, старший ангел побачив діру в стіні і заклав її. Коли молодший ангел побачив це, то запитав, чому...

Старший відповів:
- Речі не такі, якими здаються.

На наступну ніч вони прийшли на нічліг в будинок дуже бідної, але гостинної людини і його дружини. Подружжя розділило з ангелами небагато їжі, яка у них була, і сказали, щоб ангели спали в їх ліжках, де вони можуть добре виспатися. Вранці після пробудження ангели знайшли господаря і його дружину тими, що плачуть. Їх єдина корова, чиє молоко було єдиним доходом сім'ї, лежала мертва в хліві.

Молодший ангел запитав старшого:
- Як це могло трапитися? Перший чоловік мав все, а ти йому допоміг. Інша сім'я мала дуже мало, але була готова поділитися всім, а ти дозволив, що б у них померла єдина корова. Чому?
- Речі не такі, якими здаються, відповів старший ангел. Коли ми були в підвалі, я зрозумів, що в дірі в стіні був клад із золотом. Його господар був грубий і не хотів зробити добро, я відремонтував стіну, щоб клад не був знайдений.
Коли на наступну ніч ми спали в ліжку господаря, прийшов ангел смерті за його дружиною, і я віддав йому корову...

Речі не завжди такі, якими здаються...




ТЕ, ЩО...
Те, що нам казали, коли ми були дітьми:

Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби;
мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; відчепись від
мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш;
тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти замалий; я сам зроблю; ти
вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався
сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з
повним ротом...

Те, що ми хотіли б почути:

Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; поговорімо
про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хочеш? ти – дуже милий;
приємний; розкажи, що ти відчував; ти – щасливий? мені приємно,
коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому
страждаєш? що тобі не подобається? довіряю тобі; мені приємно з
тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слухати тебе; ти
мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо
я помилився...

Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли
почути ще в дитинстві.

Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані сказала:
“Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він
завжди є таким з нашим псом”.

Часом досить одного сонячного промінчика. Одного лагідного слова. Одного вітання. Однієї ласки. Так мало треба, аби зробити щасливими тих, хто перебуває поруч із нами, то чому ж ми цього не зробимо?


Часом навколо серця зводимо мури з маленьких камінчиків щоденної байдужості, помсти, мовчання, невирішених справ, претензій. Найважливішим завданням є не допустити аби довкола серця утворилася глуха стіна.



Те що у вас „всередині”, набагато важливіше від того, що „назовні”.

Щоб змінити світ, досить, аби хтось один, навіть малий, здобувся на відвагу почати.


Великі перетворення завжди треба розпочинати від переміни серця.

Чого світ потребує найбільше?
Трішки більше привітності, трішки менше користолюбства.
Трішки більше посмішок, трішки менше гримас.
Трішки більше „ми”, трішки менше „я”.
Трішки більше сміху, трішки менше плачу.
Трішки більше квітів на дорозі життя, трішки менше на гробах.


Як багато людей нас дратує! Чому б не спробувати їх полюбити?

У серці кожної людини є все, що потрібно, аби зберегти її життя. Але доброта, любов і щастя в деяких людях, немовби погаслий гніт. Проте достатньо маленької іскри, щоб він знову загорівся.

Життя-це не тире між двома датами. Це кожна прожита тобою хвилина сьогодення. Життя-це все, що ми маємо.

Любов є найбільшим викликом для всіх істот. Найпотужнішим джерелом радості. Скажи тому, кого кохаєш: „Прагну, щоб ти знав, наскільки важливий для мене, лише ти, коли б захотів, міг би розкрити в мені ту особу, яка живе не проявлена в моєму єстві. Лише тобі під силу зруйнувати стіну, за якою ховаюсь сповнена страху. Ти один можеш упізнати мене під моєю маскою. Лише ти можеш визволити мене з темряви страху, не впевненості й самотності, тому прошу не оминай мене. Знаю, що не буде це легко для тебе. Комплекс неповноцінності зводить мури, яких, здається, не здолати. Коли наближаєшся, моя реакція може бути не передбачуваною. Можливо, доведеться тобі стати свідком, як воюватиму з тим, чого найбільше прагну.
Казали мені, що любов долає всі бар’єри. Сподіваюся на це. Зруйнуй стіну моєї вдаваної неприступності сильними, але такими ніжними руками, тому що незрілий пагін в ув’язненні. Не ховайся. Потребую тебе.


Усі ми з надією хапаємося за рятівну нитку. Підйом кожного пов’язаний із труднощами. Однак не можна відштовхувати людей, що прагнуть урятуватися.

Усі хвилини твого життя – чисті сторінки. Тобі належить їх заповнити. Навіть, якщо видаватимешся кам’яною брилою, у тобі захований лев. Лише ти сам можеш його звільнити.

Ті, кого вважала близькими,
Ті, кого любила найбільше,
З легкістю мене забули
І покинули в біді.
Тільки дехто залишився
Й втер від сліз моє обличчя.
Друзі ті поодинокі
Віри додали мені.


Коли хтось тобі каже: „Життя таке важке”, -
Запитай: „У порівнянні із чим?”

Ти не мусиш щось робити. Дозволь лише знайти себе.

Немає користі від непрочитаної книги, що лежить на полиці, припавши порохом, але серед її сторінок можна знайти те, чого давно прагнемо.


Можна жити без цілі!!!!!!!!!
Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують.
Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті.
Є люди, які не знають, скільки радості дарує іншим їхня усмішка.
Є люди, які не знають, яким добрим для інших є їхня близькість.
Є люди, які не знають, на скільки біднішими інші почувались без них.
Є люди, які, не знають, що вони – дарунок небес.
Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.

В лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих.
Ліжко одного було біля єдиного вікна, а ліжко другого - біля дверей.
- Що там видно у вікні? - якось спитав той, що лежав біля дверей.
- Я бачу небо, хмари, що нагадують фантастичних звірів, озеро й ліс вдалині.
Щодня той, що був біля вікна, коли він міг сидіти, розповідав своєму сусідові
про події за вікном.
Він розповідав про озеро, качок та лебедей на ньому, про човен з рибалками,
про дітей, що гралися на березі, про закоханих, що трималися за руки й не зводили сяючих очей один з одного...
Той, що біля дверей, хоча й не бачив цього, та в його уяві поставали ці картини - так гарно розповідав йому сусід.
Та поступово до нього вкралася заздрість
«Це несправедливо, - думав він. - За які заслуги йому дісталося місце біля вікна, а я повинен любуватися лише дверима з облупленою фарбою, тоді як він має такий чудовий вид з вікна."
Спочатку ця думка його засоромили. та поступово його почала душити злість.
Він навіть спати перестав - так хотів лежати біля вінка.
Лише ця думка контролювала його життя.

Одного разу вночі той, що лежав біля вікна почав задихатися й сильно кашляти.
Він пробував дотягнутися до кнопки, щоб викликати сестру - та не міг.
Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки.
Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, що викликала б сестру.
Десь за п'ять хвилин кашель й хрипи затихли.
Разом із диханням cусіда.
Запанувала мертва тиша.

Вранці його забрали.
Після того сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна.
Медсестра, природно, допомогла йому.
З трудом від піднявся й виглянув у вікно.
За вінком була лише глуха цегляна стіна.
Він спитав у медсекстри
- Як же так! Це вікно дивиться на глуху сіру стіну!
Але той, що помер - розповідав мені про ліс, озеро, хмари, людей...
Як же він міг це бачити з вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
- Він не міг бачити наівть стіни; ваш покійний сусід був сліпим.
Він, певно, просто хотів вас трохи підбадьорити.


Професор філософії під час своєї лекції узяв 5-літрову скляну банку і наповнив її каменями, кожен не менше 3 см в діаметрі. Потім питає студентів: чи повна банка? Відповіли: так, повна.

Тоді професор взяв мішечок з горохом і висипав його в банку з каменями, трохи потряс її. Природно, горох зайняв вільне місце між каменями. Ще раз професор запитав студентів: чи повна банка? Відповіли: так, повна.

Тоді він узяв коробку піску, і висипав пісок в банку. Природно, пісок зайняв повністю все вільне місце і все закрив. Ще раз професор запитав студентів: чи повна банка? Відповіли: так, вона повна.

Тоді професор заварив чашку чаю і вилив її в банку. Студенти сміялися.

А зараз, - сказав професор, - я хочу, щоб Ви зрозуміли, що банка – це Ваше життя; камені – це найважливіші речі у Вашому житті: сім'я, здоров'я, друзі, свої діти – все те, що необхідне, щоб Ваше життя все-таки залишалося повним навіть у випадку, якщо все останнє загубиться; горох – це речі, які особисто для Вас стали важливими: робота, будинок, автомобіль; пісок – це все останнє, дрібниці.

Якщо спочатку наповнити банку піском – не залишиться місця, де могли б розміститися горох і камені. Це видно і у Вашому житті, якщо витрачати весь час і всю енергію на дрібниці, не залишиться місця для найважливіших речей.
Займайтеся тим, що Вам приносить щастя: бавтесь з Вашими дітьми, зустрічайтеся з друзями. Завжди буде ще час щоб попрацювати, зайнятися прибиранням будинку, полагодити і помити автомобіль. Займайтеся перш за все каменями, тобто найважливішими речами у Вашому житті; визначите Ваші пріоритети, останнє – це тільки пісок.

Тоді студентка підняла руку і запитала: «Професор, а яке значення має чай?»
Професор посміхнувся: я радий, що Ви запитали мене про це. Я це зробив просто, щоб довести Вам, що як би не було Ваше життя зайняте, завжди є місце для чашки чаю.

Wer:SooN, Мудрые истории. Но не наша это мудрость...

spud:SooN, сунь, уже давно хотел у тебя поинтересовацо, где берешь
про мавпу не понял морали.. не бойся помогать чтоль?

В лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих.
Ліжко одного було біля єдиного вікна, а ліжко другого - біля дверей.
- Що там видно у вікні? - якось спитав той, що лежав біля дверей.
- Я бачу небо, хмари, що нагадують фантастичних звірів, озеро й ліс вдалині.
Щодня той, що був біля вікна, коли він міг сидіти, розповідав своєму сусідові
про події за вікном.
Він розповідав про озеро, качок та лебедей на ньому, про човен з рибалками,
про дітей, що гралися на березі, про закоханих, що трималися за руки й не зводили сяючих очей один з одного...
Той, що біля дверей, хоча й не бачив цього, та в його уяві поставали ці картини - так гарно розповідав йому сусід.
Та поступово до нього вкралася заздрість
«Це несправедливо, - думав він. - За які заслуги йому дісталося місце біля вікна, а я повинен любуватися лише дверима з облупленою фарбою, тоді як він має такий чудовий вид з вікна."
Спочатку ця думка його засоромили. та поступово його почала душити злість.
Він навіть спати перестав - так хотів лежати біля вінка.
Лише ця думка контролювала його життя.

Одного разу вночі той, що лежав біля вікна почав задихатися й сильно кашляти.
Він пробував дотягнутися до кнопки, щоб викликати сестру - та не міг.
Його сусід біля дверей спостерігав у напівтемній палаті, як той намагається дотягнутися до кнопки.
Він не поворухнувся й не натиснув свою кнопку, що викликала б сестру.
Десь за п'ять хвилин кашель й хрипи затихли.
Разом із диханням cусіда.
Запанувала мертва тиша.

Вранці його забрали.
Після того сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна.
Медсестра, природно, допомогла йому.
З трудом від піднявся й виглянув у вікно.
За вінком була лише глуха цегляна стіна.
Він спитав у медсекстри
- Як же так! Це вікно дивиться на глуху сіру стіну!
Але той, що помер - розповідав мені про ліс, озеро, хмари, людей...
Як же він міг це бачити з вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
- Він не міг бачити наівть стіни; ваш покійний сусід був сліпим.
Він, певно, просто хотів вас трохи підбадьорити