Улюблений вірш

Не знаю в кого який вірш є улюбленим, але я досі не можу забути ці рядки і те, з яким задоволенням я розповідав їх на уроці української мови.

  І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Аж бачу, там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село...
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину... Добре, мамо,
Що ти зараня спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талант.
Аж страх погано
У тім хорошому селі.
Чорніше чорної землі
Блукають люди, повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люде подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

  Особливо торкають ті рядки про матір, після яких так хотілось вірити в те, що вона дійсно лягла спати...

Редаговано: Джони (14-03-2014 13:54)

Джони, коли виріс то цей вірш сприймається зовсім по іншому... за душу бере.

Мені здається, що деякі рядки якимось чином переплітаються з сьогоденням

І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.

І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Остатні продають штани...

Джони, оце тебе штирить... по-українські заговорив?

ну а далі?

"Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать — і мовчать!
А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,
Якби не осталось
Сліду панського в Украйні."

about43172.html

Ну что то навеяло....

Ты помнишь, дружище, вьетнамские кеды?
Коленную выпуклость детских колгот?
Настольный хоккей у блатного соседа?. .
А ну-ка, напомни, какой это год?

А помнишь те, вязаные рукавицы,
Да-да, на резинке из старых штанов,
Родителей наших счастливые лица…
Гагарин… Харламов… Мунтян… Моргунов…

Ты помнишь – мы жвачку жевали неделю,
Ее в холодильник на ночь положив?
Ты помнишь «Орленок» ? Вот это был велик!! !
Разбит он, до наших детей не дожив…

На школьном дворе помнишь лихость былую
И первый, с ночевкой в палатках, поход?
И, помнишь, решались мы на поцелуи…
А ну-ка, напомни, какой это год?

Так если ты помнишь, вынь душу на плаху!
Давай-ка нальем за ушедших ребят.. .
Несчастное детство? – Иди-ка ты на х(a)й!
Счастливей – не будет уже у тебя!
Сорри   как то нахлынуло....

Чуть больше года назад, незадолго до рождения сына наткнулся.

Светает. И в детские голоса
Свой щебет вольют воробьи.
У мальчика будут твои глаза,
А губы будут мои.
Он вырастет, станет в футбол гонять,
Порывист и угловат,
Он будет моей улыбкой сменять
Твой нахмуренный взгляд,
Он с нами пойдет по разным краям,
В пути собирая мечты,
Он будет книги любить, как я,
И дороги любить, как ты.
Когда-нибудь после суровой зимы
Он сам зашагает вперед,
Он многое сделает так, как мы,
А многое наоборот.
В нем будет закалка твоя и моя,
Твои и мои черты.
И все же он будет лучше, чем я
И даже лучше, чем ты.

(c) Юрий Левитанский

И вроде бы ничего особенного, но такое ощущение, что про меня, про нас... Даже не знаю, как объяснить

Жахіття якесь.
Зайшов на мафію, почитати форум російською... Тема віршів заінтригувала. І тут мене спіткав фак ап.
Мафія українською? Зніміть з мене рожеві окуляри...
)))

Тут є велика кількість людей які завжди спілкувалися українською.

Более того. Тут и этнические русские имеются, що вільно володіють українською мовою
Тут почти все владеют еще и английским-это три языка, многие- еще и испанским/французским и пр, это уже 4 языка; и есть некоторые с 5 языками, да.
Образованное тут сообщество
Я вот еду в края дальние и беру с собой томик Шевченко. Спасибо Джони за тему.

Редьярд Киплинг. If

If you can keep your head when all about you
     Are losing theirs and blaming it on you,
If you can trust yourself when all men doubt you,
     But make allowance for their doubting too;
If you can wait and not be tired by waiting,
     Or being lied about, don't deal in lies,
Or being hated, don't give way to hating,
     And yet don't look too good, nor talk too wise:

If you can dream -- and not make dreams your master;
    If you can think -- and not make thoughts your aim;
If you can meet with Triumph and Disaster
    And treat those two impostors just the same;
If you can bear to hear the truth you've spoken
   Twisted by knaves to make a trap for fools,
Or watch the things you gave your life to, broken,
    And stoop and build'em up with worn-out tools:

If you can make one heap of all your winnings
    And risk it on one turn of pitch-and-toss,
And lose, and start again at your beginnings
    And never breathe a word about your loss;
If you can force your heart and nerve and sinew
    To serve your turn long after they are gone,
And so hold on when there is nothing in you
    Except the Will which says to them: "Hold on!"

If you can talk with crowds and keep your virtue,
   Or walk with Kings -- nor lose the common touch,
If neither foes nor loving friends can hurt you,
   If all men count with you, but none too much;
If you can fill the unforgiving minute
  With sixty seconds' worth of distance run,
Yours is the Earth and everything that's in it,
   And -- which is more -- you'll be a Man, my son!

Не скажу, что это мой самый любимый стих. Но он так въелся в память, что уже прошло два года, как я его прочитал впервые, а всё не забуду:

бездомные псы умирают спокойно,
без шума, без крика, приняв все, как есть,
как будто им вовсе не страшно, не больно,
на солнце блестит их потертая шерсть...

бездомные псы умирают так тихо,
так грустно, как будто апрельский снежок,
и в рай попадают, где служит им гидом
какой-то нелепый собачий божок...

бездомные псы видят сны о хорошем,
о светлом, волшебном и солнечном дне,
где дети, усадьба, хозяева, кошки,
и голос командует: "Шарик, ко мне!"

им снятся болонок упругие ляжки,
забота, тепло, в тихом доме уют,
как треплет их кто-то по милым мордашкам,
как чешут им спину и кушать дают...

бездомные псы, они очень ранимы,
их сердце большое как сдобный калач,
и часто ночами, тогда, когда спим мы,
мы слышим их тихий и жалобный плач...

бездомные псы потерпают от злобы,
садистских наклонностей глупых детей,
их лупят ногами козлы и уроды,
кидают камнями, на спор, кто сильней...

бездомные псы умирают на небо,
их главная заповедь: "Верность храни",
но некому, не для кого, просто нету,
вот так погибают без смысла они...

от острых ранений, еды ядовитой,
от пуль и в приютах, попав под авто,
бездомные псы умирают в обиде,
не поняв, не зная ответа: за что?

когда небеса вдруг полны облаками,
на землю роняя прохладу дождей,
их души собачьи летают над нами,
вселяясь в хороших и добрых людей...

© Паша Броский

V(a)n Der Nick Дякую ! Дуже сподобалось. Залишу собі .

Added after 2 minutes:



В деревне Бог живет не по углам,
как думают насмешники, а всюду.
Он освящает кровлю и посуду
и честно двери делит пополам.
В деревне Он - в избытке. В чугуне
Он варит по субботам чечевицу,
приплясывает сонно на огне,
подмигивает мне, как очевидцу.
Он изгороди ставит. Выдает
девицу за лесничего. И в шутку
устраивает вечный недолет
объездчику, стреляющему в утку.
Возможность же все это наблюдать,
к осеннему прислушиваясь свисту,
единственная, в общем, благодать,
доступная в деревне атеисту.

Ліна КОСТЕНКО

ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ

Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.

            А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горю стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.

Бiлi мухи налетiли,
все подвiр'я стало бiле
i побiгли до санчат,
Галя, Петрик  i Кiндрат.

Аж завидки брали, як читав цей вiрш, адже не в кожного в дитинствi були санчата.

Ой яка чудова українська мова
Де береться все це, звідкіля і як
Є в ній ліс-лісок-лісочок, пуща, гай, діброва,
Вір, дерелісок, чорноліс. Є іще байрак.

Та не в тому справа, що така багата
Помагало слово нам у боротьбі.
Кликало на битву проти супостата,
То звучало сміхом на полях плаката,
І за все це, мово, дякуєм тобі.

Дуже гарно сказано і що особліво дивно, що ці рядки актуальні навіть сьогодні, адже рядками на устах "Ще не вмерла Україна" народ смілішав та йшов навіть на смерть за рідну Україну та майбутне наших дітей!